Усе почалось із простого рішення — я взяла аскезу: відмовитись від кави на 50 днів. Але мій намір був набагато глибший. Я зробила цю відмову не просто заради тіла, а як духовну практику з чітким запитом:
– розвивати свою справу,
– приносити користь іншим,
– і отримувати з цього хоча б мінімальний дохід.
Мій режим змінився:
- я почала раніше вставати,
- снідати правильно,
- займатись весь вільний час улюбленим проєктом – сайтом для жінок,
- і ще, я знову почала бігати.
Я дихала на повні груди і відчувала, що живу.
Біг – це мій поклик ще з дитинства. І коли я вийшла на пробіжку біля річки, в тиші дерев, то відчула щось неймовірне. Легкість. Радість. Свободу. Свободу бути собою без стимуляторів, без зайвого шуму в голові.
Але, через декілька тижнів все різко змінилось…
Раптово прийшов біль. Спочатку — легке обмеження у русі, а потім — справжній біль, що позбавив мене можливості навіть просто ходити чи сидіти. Мені довелось припинити біг — сповільнитися до повної тиші.
Звичайно, я пішла до лікаря і мені приписали знеболювальне, я змогла продовжити свою основну роботу (в клінингу) , щоб забезпечувати далі свої базові потреби.
Займатись сайтом ставало дедалі менше можливості, оскільки я не могла сидіти. І після основної роботи намагання працювати лежачи за ноутбуком були марними, так як був біль і це зовсім не той стан, щоб займатись таким ресурсним проєктом.
І в цій тиші я почала усвідомлювати ще одну важливу річ.
Мій намір був: розвивати свою справу — ту, що дає користь іншим і дохід мені.
Я вкладала час і ресурси: створила сайт, записувала відеорецепти, наповнювала його контентом, тобто почала будувати новий простір.
Але водночас — я не відмовилась від фізичної роботи в клінінгу, яка забирає сили і час. І, можливо, тут стався внутрішній перекіс.
Бо коли ми просимо життя про зміни — ми маємо зробити вибір. А не намагатися сидіти на двох стільцях. Я ніби сказала: «Я хочу змін, але боюся лишитись без грошей». І тіло, як мудрий провідник, зупинило мене, щоб я могла подивитись: куди я йду насправді?
І сьогодні, на 50-й день, я випила каву, бо цікаво було перевірити свої відчуття. Ну що ж, ніякої радості та захвату, бо обмежений щоденний рух і біль зранку (до прийому таблеток) «вимотали» всю мою нервову систему. Мене нічого не радувало.
Я не бігаю. Але ходіння мені дається легше.
Я слухаю себе глибше, ніж будь-коли.
І обираю: не поспіх, а внутрішній рух. Не два стільці, а один — мій справжній.
Я зрозуміла: коли ми беремо аскезу, випробування можуть приходити не лише у тій сфері, від чого ми відмовляємось. Вони можуть торкатися всього тіла, всього способу життя. І це випробування сили нашого наміру.
Що я хочу сказати тим, хто обирає аскезу
Аскеза — це не магічна паличка. Це виклик. Це процес, який може підняти тінь, страхи, сумніви. Може навіть забрати те, що ти найбільше любиш (як у моєму випадку — біг, рух, танці), щоб ти переосмислила свій шлях глибше.
Якщо ви берете аскезу — робіть це свідомо.
Вона може подарувати вам більше, ніж очікуєте — але і випробувати глибше, ніж здається.
І якщо пройдете це з відкритим серцем — ви вже не будете такими, як раніше.
І я з впевненістю говорю: після цих 50 днів я продовжую свою справу.
Навіть якщо не зможу сидіти — я буду писати.
Навіть якщо буде боляче — я буду йти.
Бо це мій шлях.
Це мій вибір.
І це моє внутрішнє рішення — жити свою ідентичність, незалежно від обставин.
Далі буде
